Green Blue Red

Національний Консорціум «Всеукраїнське партнерство проти туберкульозу та ВІЛ».

PDFPrintE-mail

6 грудня 2010 року, об 11:00, у приміщенні Інформаційного агентства УКРІНФОРМ за адресою: м. Київ, вул. Богдана Хмельницького, 8/16 відбувся брифінг на тему: Хто більше зацікавлений у боротьбі із епідемією туберкульозу в Україні: влада чи громадськість? (щодо факторів, які серйозно гальмують державні заходи протидії захворюванню на туберкульоз)

 

 

Брифінг організований Коаліцією організацій «Зупинимо туберкульоз разом», ВБФ «Коаліція ВІЛ-сервісних організацій» - співзасновниками Національного Консорціуму «Всеукраїнське партнерство проти туберкульозу та ВІЛ».

Теми, які були висвітлити в ході брифінгу:
1. Державні цільові програми боротьби із туберкульозом в Україні  2002-2005 років та 2007-2011 років: досягнення та невдачі.
2. Зацікавленість влади та поінформованість населення – обов’язкові передумови перемоги над епідемією туберкульозу в Україні.
3. Національна стратегія адвокації, комунікації та соціальної мобілізації – пріоритетний компонент державних заходів протидії захворюванню на туберкульоз: теоретичні та практичні засади.
4. Роль та значення національних громадських організацій у розбудові сталої та  потужної національна системи та структури з АКСМ в сфері протидії туберкульозу.

У брифінгу взяли участь:
- Віталій Руденко, голова правління Фундації «Громадський рух «Українці проти туберкульозу»;
- Ігор Горбасенко, член Національної ради з питань протидії туберкульозу та ВІЛ-інфекції/СНІДу, голова правління Міжнародної журналістської асоціації «Здоров’я без кордонів»;
- Сергій Борткевич, співголова Коаліції організацій «Зупинимо туберкульоз разом»;
- Олена Девіс, голова правління ВБФ «Коаліція ВІЛ-сервісних організацій»;
- представники партнерських українських та міжнародних неурядових організацій.

Розробка стратегії
адвокації, комунікації та соціальної мобілізації в сфері протидії туберкульозу на національному рівні: теоретичні та практичні засади
(матеріали до виступу та прес-релізу).

            Епідемію туберкульозу оголошено в Україні у 1995 році. В статті 1 Закону України «Про боротьбу із захворюванням на туберкульоз» записано, що «негативні соціально-економічні наслідки, що спричиняються туберкульозом, дали підстави віднести цю хворобу до групи соціально небезпечних». Це, в першу чергу, означає, що туберкульоз не є суто медичною проблемою. В значній мірі це проблема соціальна, яка відображає соціально-економічний рівень країни, стан благополуччя населення та його культурно-освітній рівень, ступінь розвитку системи охорони здоров'я та її доступності для різних суспільних верств тощо. Вагомими причинами, що призводять до масштабного поширення туберкульозу, є соціально-економічна нестабільність, зниження життєвого рівня та добробуту переважної більшості громадян, безробіття, неякісне харчування значних прошарків населення, збільшення числа соціально-дезадаптованих осіб в країні, таких як безпритульні, мігранти, безробітні, алкоголіки, наркомани, представники ромського населення, які в групах ризику та серед хворих становлять майже 65%, тощо. За епідемічними показниками, які вищі за відповідні у розвинених країнах у 12−14 разів, Україна за показником захворюваності знаходиться на другому місці серед європейських країн, а за показником смертності – на першому. Смертність від туберкульозу в Україні вища за смертність від усіх інших інфекційних та паразитарних хвороб разом узятих. Щорічний економічний тягар від туберкульозу становить для України майже 3 млрд. гривень.

Епідемічна ситуація з туберкульозом в Україні за останні 11 років не має позитивних зрушень. Однак, незважаючи на погіршення епідемічної ситуації в країні, протягом багатьох років фтизіатрична галузь фінансується фактично за залишковим принципом, протитуберкульозні програми розробляються і виконуються вкрай неефективно, протитуберкульозні медичні заклади у порівнянні з іншими лікувальними установами найгірше обладнані та забезпечені матеріально (77% діагностичного обладнання функціонує із закінченим терміном придатності), знищено багато лікарень, диспансерів, санаторіїв, де проходили лікування хворі на туберкульоз (за останні роки було закрито 35 протитуберкульозних диспансерів, а з 1995 року скоротилося близько 6 тис. ліжко-місць, тобто майже на 20%), не відбувається оновлення кадрів. Загальне фінансування протитуберкульозних програм, враховуючи складність економічного становища України, складає по окремих регіонах 30–35% від потреби. Низький рівень забезпеченості лікувальних закладів медичним обладнанням (15% від потреби), прорахунки при його закупівлі й поставках та застаріла матеріально-технічна база негативно впливають на ефективність боротьби з епідемією туберкульозу. Як свідчать матеріали громадської експертизи діяльності органів виконавчої влади щодо виконання чинного законодавства з питань протидії туберкульозу, здійсненої за сприяння Міжнародного фонду «Відродження» у 2009−2010 роках.

В Україні склалася досить суперечлива ситуація в сфері протидії захворюванню на туберкульоз. Експерти вважають, що успішне подолання епідемії туберкульозу лише на 15−20% залежить від медичної складової, а в решті – від того, як в державі вирішуються перелічені вище економічні та соціальні проблеми. Зважаючи на соціально-економічні труднощі в Україні, на тлі нинішньої епідемії туберкульозу фахівцями Національного інституту фтизіатрії і пульмонології ім. Ф.Г. Яновського був зроблений прогноз подальшого розвитку епідемії туберкульозу на найближчі 10 років:
а) при соціально-економічних умовах в Україні гірших, аніж сьогодні, захворюваність туберкульозом через 10 років може збільшитися в 2 рази, а смертність – в 2,5 рази;
б) при соціально-економічних умовах в країні таких же як сьогодні захворюваність туберкульозом може збільшитися в 1,5 рази, а смертність – в 1,7 рази;
в) при соціально-економічних умовах в Україні кращих, аніж зараз, захворюваність може збільшитися на 5,0 – 10,0 %, а смертність може зменшитися на 10,0 %.

На взаємозв’язок впливу рівня життя та географічного положення різних країн на показники захворюваності на туберкульоз і смертності від нього вказують і інші дослідження. Зокрема, в статті «Динаміка та соціально-демографічна структура туберкульозу в Російській Федерації, його залежність від рівня життя» (журнал «Туберкулез и болезни легких, 2009, № 7) її автори зазначають, що в європейських країнах, чим нижчий рівень життя та територіальна наближеність їх до Азії, тим більша поширеність туберкульозу.

Втім практики і науковці свідчать на користь того, що в Україні має місце неефективна організація лікування хворих, яка включає в себе, в першу чергу, хронічне недофінансування протитуберкульозних закладів, пізню діагностику, відсутність стовідсоткового контролю за прийомом ліків, відсутність санітарно-освітньої роботи з пацієнтами, низький відсоток негативації мокротиння після інтенсивної фази лікування, високу поширеність ВІЛ та ТБ/ВІЛ інфекції, поширеність тяжких випадків у зв’язку із пізнім виявленням, відсутність стимулу до лікування у пацієнтів, що призводить до значного відсотку перерваного лікування тощо.

Попри всі соціально-економічні закони та фактори, які впливають на розвиток епідемічної ситуації в усьому світі, наукові прогнози щодо подальшого розвитку епідемії туберкульозу в Україні за різних соціально-економічних умов, протягом 2007−2009 років відбулася помітна стабілізація епідемії туберкульозу в Україні. Зокрема, у порівнянні із 2006 роком, коли за офіційними даними, захворюваність на туберкульоз в Україні становила 83,2 на 100 тис. населення, протягом 2007 року (тобто вже у перший рік впровадження Загальнодержавної програми) цей показник зменшився в середньому по Україні на 4,1% і становив 79,8 на 100 тис. населення. В наступному році цей показник зменшився ще на 2,5%. Зрештою, у 2009 році показник захворюваності на туберкульоз (за офіційними даними МОЗ України) становив вже 72,7 на 100 тис. населення. Отже тільки за 2009 рік, який не лише для України, але й для всього світу виявився найтяжчим в економічному та фінансовому становищі, в нашій країні захворюваність на туберкульоз зменшилася у порівнянні із попереднім роком на 6,6%, а всього з 2006 року – на 10,5 на 100 тис. населення, або на 12,62%.

Втім, за оцінками Всесвітньої організації охорони здоров’я, кількість нових випадків захворювання в Україні на всі форми туберкульозу становила у 2005 році 99,4, у 2007 році – 102 а у 2008 році − 100 на 100 тис. населення. При цьому, у 16% з тих хворих, у яких вперше виявляється туберкульоз в Україні, вже є форма з множинною лікарською стійкістю, а 44% з тих, хто вже проходив якесь лікування, також мають таку форму туберкульозу, а це майже найвищий відсоток у світі (www.who.in). Таким чином і за даними ВООЗ має спостерігатися тенденція до збільшення показника рівня захворюваності на туберкульоз, а не до його зменшення, як про це свідчать офіційні українські джерела.

В Україні виявлення нових випадків захворювання на туберкульоз є переважно пасивним, тобто за зверненням громадян до медичних установ. За матеріалами виступів учасників останньої колегії МОЗ по туберкульозу, яка відбулася наприкінці 2009 року в Херсоні, очевидно, що щорічно профілактичними флюорографічними обстеженнями, тобто активним виявленням охоплюються одні і ті ж самі контингенти населення. Групи ризику сформовані формально. До них включені лише ті, які легше обстежити. Навіть за таких умов, із запланованих у 2008 році 29 млн. профобстежень понад 2,3 млн. осіб залишилися не охопленими профоглядами. Таким чином, формується великий прошарок населення, який не обстежується протягом 10 років і більше. Про те, що заходи з раннього виявлення туберкульозу все ще проводяться не на належному рівні, свідчать високі показники виявлення хворих на деструктивні форми туберкульозу. Питома вага деструктивних форм туберкульозу серед хворих на активний туберкульоз органів дихання становить нині близько 40,0%. Відомо, що серед вперше виявлених хворих на туберкульоз близько 65,0% становлять особи соціально незахищені і непрацюючі працездатного віку, мігранти, пенсіонери, особи, що повернулися із місць позбавлення волі і ті, хто не має постійного місця проживання. Це значно погіршує виявлення хворих і організацію їх лікування внаслідок відсутності оптимальних соціальних та медичних заходів. Водночас, в Україні жодна державна установа чи неурядова організація не володіє достовірною інформацією щодо справжньої кількості таких категорій громадян, самий спосіб життя яких містить в собі підозру на те, що вони можуть бути хворими на туберкульоз. Законодавством України не передбачений порядок обов’язкових щорічних профілактичних оглядів для всіх бездомних, мігрантів та інших соціально-дезадаптованих громадян на предмет встановлення у них можливої хвороби на туберкульоз та видача їм відповідних посвідчень про проходження такого огляду та щодо відсутності в них небезпечних форм захворювання на туберкульоз.

Загальновідомим є факт, що показник рівня захворюваності на туберкульоз в будь-якій країні напряму залежить від ефективності його виявлення і лікування. Так, згідно критеріїв ВООЗ, відсоток виявлення нових випадків туберкульозу, позитивних за мазком повинен становити не менше 70%, а ефективність лікування нових випадків туберкульозу, позитивних за мазком – не менше 85%, адже лише за таких обставин переривається ланцюг передачі інфекції, що призводить до зниження захворюваності і смертності від туберкульозу. За даними ВООЗ, в Україні ці показники у 2007 році становили відповідно 54% та 59%.

Аналіз індикаторів ефективності лікування хворих різних категорій, проведений фахівцями Національного інституту фтизіатрії і пульмонології ім. Ф.Г. Яновського, свідчить, в першу чергу, про неефективну організацію лікування хворих в Україні, яка включає в себе, в першу чергу, пізню діагностику, відсутність стовідсоткового контролю за прийомом ліків, відсутність санітарно-освітньої роботи з пацієнтами, низький відсоток негативації мокротиння після інтенсивної фази лікування, високу поширеність ВІЛ та ТБ/ВІЛ інфекції, поширеність тяжких випадків у зв’язку із пізнім виявленням, низький рівень спілкування «лікар − пацієнт», відсутність стимулу до лікування у пацієнтів, що призводить до значного відсотку перерваного лікування тощо. А якщо виявлений хворий не може отримати ефективне лікування, то активне виявлення хворих в значній мірі втрачає своє значення, оскільки відсутність лікування збільшує кількість тривало існуючих джерел інфекції, які розповсюджують стійкі форми мікобактерій.

Однак це зовсім не означає, що можна загальмувати процес виявлення нових випадків захворювання. Сьогодні офіційний показник захворюваності на туберкульоз на 100 тис. населення має майже на 24,0% (що приблизно відповідає 24,0 випадкам) відхилення від того, який наводить у своїх щорічних доповідях ВООЗ. Навіть якщо вважати дані ВООЗ оціночними, лише 15−20 своєчасно невиявлених випадків захворювання на туберкульоз на кожні 100 тис. населення створює в масштабах країни величезне джерело інфекції, невідомої диспансеру (до 10 тис. хворих на всі форми туберкульозу) та є потенційною небезпекою виникнення важких і часом невиліковних форм захворювання.

Попри вкрай несприятливі прогнози щодо подальшого розвитку епідемії туберкульозу, в Україні склалася і тривалий час діє неефективна політика фінансування заходів боротьби із цим інфекційним соціально небезпечним захворюванням.

Видатки на забезпечення Міністерством охорони здоров’я України медичних заходів по боротьбі з туберкульозом в цілому та «Загальнодержавної програми протидії захворюванню на туберкульоз у 2007−2011 роках» зокрема фінансуються, починаючи з 2005 року, з Державного бюджету України у складі видатків за бюджетною програмою «Забезпечення медичних заходів по боротьбі з туберкульозом, профілактики та лікування СНІД, лікування онкологічних хворих, в тому числі на умовах фінансового лізингу» (КПКВК 2301370). Це пов’язане із оптимізацією бюджетних програм, проведеною Міністерством фінансів України. При цьому практично неможливо застосувати систематизований підхід до аналізу заходів Загальнодержавної програми, оскільки державні цільові програми, що входять до КПКВК 2301370, не взаємозв’язані, не спрямовані на досягнення єдиної мети і завдань, які необхідно досягти на протязі бюджетного періоду. Так, бюджетні видатки, які передбачені за вказаною бюджетною програмою у Державному бюджеті України для реалізації медичних заходів трьох державних цільових програм, включених до цієї державної програми, згруповані за одними і тими же кодами економічної класифікації видатків, зокрема, закупівля тест-систем, лікарських засобів, засобів медичного призначення (КЕКВ 1132), медичного обладнання (КЕКВ 2110) тощо, і відрізняються лише найменуванням в залежності від мети цих державних програм. Таким чином, фінансуються власне не заходи Загальнодержавної програми та інших державних цільових програм в складі зазначеної бюджетної програми, а лише окремі закупівлі в межах передбачених на їх реалізацію видатків.

Аналіз щорічних звітів МОЗ про виконання бюджетної програми «Забезпечення медичних заходів по боротьбі з туберкульозом, профілактики та лікування СНІД, лікування онкологічних хворих, в тому числі на умовах фінансового лізингу» (КПКВК 2301370) вказує на те, що галузь протидії захворюванню на туберкульоз в Україні протягом 2007−2010 років всього може недоотримати передбачених «Загальнодержавною програмою протидії захворюванню на туберкульоз у 2007−2011 роках» планових асигнувань у сумі 112022,25 тис. грн., або 13,517% від суми, передбаченої програмою. Так, середньорічний обсяг фактичних видатків з Державного бюджету України для МОЗ України на виконання заходів «Загальнодержавної програми протидії захворюванню на туберкульоз у 2007−2011 роках» в рамках бюджетної програми «Забезпечення медичних заходів по боротьбі з туберкульозом, профілактики та лікування СНІД, лікування онкологічних хворих, в тому числі на умовах фінансового лізингу» (КПКВК 2301370) орієнтовно становитиме за 2007−2010 роки суму у 179302,37 тис. грн., в той час як середньорічний плановий показник для МОЗ України у відповідності до планових показників «Загальнодержавної програми протидії захворюванню на туберкульоз у 2007−2011 роках», затверджених Законом України 08 лютого 2007 року, мав би становити для відповідного проміжку часу 207307,93 тис. грн., або на 28005,56 тис. грн. менше від запланованого середньорічного. Тобто планові показники «Загальнодержавної програми протидії захворюванню на туберкульоз у 2007−2011 роках» на період 2007−2010 років у цінах 2007 року, що відповідають часу її затвердження, в 1,17 рази перевищують обсяги реальних видатків на відповідні заходи протягом 2007−2010 без урахування індексу інфляції.

Згідно інформації Держкомстату України, за період 2005−2009 років індекс інфляції (споживчих цін) збільшився в країні майже у 2 рази. Крім цього, у зазначений період спочатку відбувався процес штучної стабілізації та стримування курсу національної валюти – гривні по відношенню до основних світових валют, який вилився у стрімке її падіння у 2009 році. З огляду на «прив’язку» української валюти до долара США, можна порівняти відповідну динаміку видатків на заходи із протидії захворюванню на туберкульоз з Державного бюджету України в українських  гривнях та доларах США. Стає очевидним, що при обчисленні обсягу видатків, які були недоотримані фтизіатричною галуззю протягом 2007−2010 років, у національній валюті цей показник становить 1,17 рази, втім у доларовому еквіваленті майже дорівнює 1,39 рази. Навіть якщо взяти до уваги, що при оптових закупівлях ціна одиниці продукту нижча, все рівно не можна купити у 2009 році на 18072 тис. доларів США стільки ж якісного продукту, як у 2008 році на 38208 тис. доларів США.
За свідченням міжнародних експертів, однією з важливих причин, що призвели до такої кількості випадків мультирезистентного туберкульозу в Україні стало саме загальне недофінансування охорони здоров’я у 1991−1993 роках. Що може стати наслідком недофінансування галузі у 2007−2010 роках нам ще тільки доведеться дізнатися.

Аналіз виконання Державного бюджету України свідчить про те, що основні обсяги видатків проводиться, як правило в другому півріччі, що ускладнює виконання річних планових показників, не сприяє поліпшенню розрахунково-платіжної дисципліни, а головне – сприяє погіршенню епідемічної ситуації внаслідок невчасного забезпечення лікувальних установ потрібними протитуберкульозними препаратами. За свідченням звітів Рахункової палати України, у зв'язку із неякісним плануванням бюджетних видатків, яке не враховує особливості їх проведення та сезонність, внесення змін до затверджених їх обсягів відбувалося і відбувається не «у виняткових випадках», а набуло системного характеру і, як результат, виконання бюджету здійснюється в «ручному» режимі. Так, наприклад у І півріччі 2008 року Міністерством охорони здоров'я було збільшено призначення за видатками, пов'язаними з забезпеченням медичних заходів по боротьбі з туберкульозом, профілактики та лікування СНІД, лікування онкологічних хворих, у тому числі на умовах фінансового лізингу на 122 млн. грн., або у 6,9 рази.

Особливого занепокоєння викликає стан та практика фінансового забезпечення заходів з протидії захворюванню на туберкульоз за кошти місцевих бюджетів. При розробці «Загальнодержавної програми протидії захворюванню на туберкульоз у 2007−2011 роках» та плануванні необхідного для її виконання обсягу видатків в загальнодержавному масштабі, не було забезпечено їх оптимального та пропорційного розподілу між державним та місцевими бюджетами. Це, зрештою, ускладнює щорічну оцінку обсягів видатків на заходи з протидії захворюванню на туберкульоз на місцевому рівні, адже різні адміністративно-територіальні одиниці у різний спосіб оцінюють свій фінансовий внесок в цю справу. Фінансування місцевих програм відбувається стихійно, обласні програми в абсолютній більшості не фінансуються окремими бюджетними програмами, не відомо про які видатки, з яких джерел та бюджетних програм області звітуються про виконання Загальнодержавної програми.

З 44-х заходів, визначених до виконання «Загальнодержавною програмою протидії захворюванню на туберкульоз у 2007−2011 роках», з Державного бюджету України у 2007−2009 роках за бюджетною програмою «Забезпечення медичних заходів по боротьбі з туберкульозом, профілактики та лікування СНІД, лікування онкологічних хворих, в  тому числі на умовах фінансового лізингу» (КПКВК 2301370) було профінансовано всього від 4 до 6; значний тягар у фінансуванні завдань Загальнодержавної програми перенесено на маломіцні обласні та місцеві бюджети; фінансування частини заходів взагалі не передбачено.  Видатки на заходи протидії захворюванню на туберкульоз в Державному та місцевих бюджетах не захищені. Відбувається постійне скорочення реальних видатків на боротьбу із захворюванням на туберкульоз на загальнонаціональному та субнаціональному рівнях. Як результат, має місце неефективна організація лікування хворих в Україні.

Таким чином, в Україні:
1)відсутня суттєва політична підтримка заходів із протидії захворюванню на туберкульоз на державному та регіональному рівнях;
2) населення в цілому, а в першу чергу – групи ризику захворювання на туберкульоз погано обізнані із актуальними проблемами, пов’язаними із профілактикою, виявленням та сучасними засобами лікування туберкульозу, не сформована певна суспільна та індивідуальна поведінка стосовно туберкульозу;
3) суспільство не об’єднало свої зусилля, в першу чергу – на рівні громад для спільного вирішення проблем туберкульозу на загальнодержавному та місцевому рівнях.

            Які важливі завдання постають перед українською державою, а в переважній мірі −  для громадянського суспільства у зв’язку із зазначеними обставинами, які серйозно гальмують державні заходи із протидії захворюванню на туберкульоз?

            Цілком очевидно, що без зміни ставлення суспільства в цілому, різних його верств до охорони здоров’я, здорового способу життя, протидії туберкульозу тощо медичні заходи в цьому напрямку втрачають свою дієздатність. Низька виявляємість нових випадків, недоліки в організації лікування хворих, недоступність заходів з профілактики, обстеження та лікування для значних прошарків населення, широко поширені випадки відмов та відривів від лікування, високий рівень мультирезистентності туберкульозу та конфекції туберкульоз − ВІЛ, неефективність державних програм протидії туберкульозу та окремих управлінських рішень в сфері надання населенню протитуберкульозної допомоги ставлять на порядок денний, у зв’язку із необхідністю розробки нової державної цільової програми протидії захворюванню на туберкульоз у 2012−2016 роках, цілий комплекс завдань у сфері адвокації, комунікації та соціальної мобілізації.

            Цей комплекс заходів має на меті: підсилити відданість уряду України та регіональних влад у впровадженні політики з контролю над туберкульозом шляхом впливу на політиків, міжнародні донорські організації, які працюють в Україні, а також на впливові міжнародні інституції; змінити ставлення членів суспільства до проблеми туберкульозу, ознайомити їх із симптоматикою, основами профілактики, сучасними можливостями лікування, змінити поведінку, тобто спричинити зміни та вплинути на знання, сприйняття та досвід у груп населення, що мають уразливість до туберкульозу,  створити сприятливе середовище, за допомогою якого уразливі спільноти зможуть вести дискусію, дебати, організовуватись, та артикулювати своє ставлення до проблем, пов’язаних з туберкульозом; поєднати зусилля всіх зацікавлених сторін для підсилення участі громади, щоб забезпечити тривалий характер заходів по боротьбі з туберкульозом в Україні, розпочати діалог, перемови, та досягти консенсус між різними зацікавленими сторонами, до яких можуть включатись управлінці, мас-медіа, спільнота НУО, бізнес-сектор, професійні асоціації, мережі пацієнтів, що мають туберкульоз, релігійні організації.

            Цілком очевидно, що особлива роль в реалізації завдань адвокації, комунікації та соціальної мобілізації відводиться за визначенням організаціям неурядового сектору.

              Хочемо довести до відому суспільства, що у відповідь на виклики епідемій туберкульозу, ВІЛ-інфекції/СНІД та конфекції цих особливо небезпечних інфекційних хвороб в Україні сформувалися протягом останніх 10 років дві досить потужні коаліції протитуберкульозних та ВІЛ-сервісних організацій, які накопичили значний досвід у таких сферах діяльності, як адвокація, комунікація та соціальна мобілізація. Сьогодні ці Коаліції включають в себе, без перебільшення, абсолютну більшість тих відомих соціуму неурядових організацій, які діють в Україні у зазначеній царині. З метою консолідації зусиль та досвіду, Всеукраїнська спілка громадських організацій «Коаліція організацій «Зупинимо туберкульоз разом» та Всеукраїнський благодійний фонд «Коаліція ВІЛ-сервісних організацій» прийняли рішення про утворення Консорціуму неурядових організацій з питань адвокації, комунікації та соціальної мобілізації у сфері протидії соціально небезпечним хворобам. До об’єднання приєдналися також Товариство Червоного Хреста України та Міжнародний інститут туберкульозу та ВІЛ/СНІД. Про наміри щодо утворення Консорціуму сторонами підписаний Меморандум.

            Актуальність зазначеного компоненту АКСМ для неурядового сектору у сфері протидії захворюванню на туберкульоз покликана деякими обставинами.
Перша. Україні наданий грант Глобального фонду для боротьби зі СНІД, туберкульозом та малярією на заходи по складовій «туберкульоз», виконання якого розпочнеться наступного року. Серед чотирьох завдань проекту пріоритетним назване завдання «Підвищити загальний доступ до діагностики, лікування та догляду у зв’язку з туберкульозом через підвищення обізнаності, мобілізації політичної підтримки та зниження стигми».  Це завдання, зокрема, передбачає розробку і впровадження Національної стратегії адвокації, комунікації та соціальної мобілізації, як складової державної політики в сфері протидії туберкульозу.
Друга. У 2011 році спливає термін дії чинної Загальнодержавної програми протидії захворюванню на туберкульоз і на початку року розпочинається діяльність із підготовки проекту нової державної цільової програми протидії захворюванню на туберкульоз на 2012−2016 роки, до складу якої повинна увійти, як ключовий напрямок діяльності, зазначена Національна стратегія АКСМ.
Загрозливі тенденції зростання захворювання на туберкульоз в Україні вимагають посилення уваги громадськості до питань, пов’язаних із розробкою та виконанням державної цільової та місцевих програм протидії захворюванню на туберкульоз та контролю діяльності влади в цій суспільній сфері, розвитку постійного і дієвого громадського контролю над діяльністю органів державної влади, яка спрямована на подолання туберкульозу в Україні.

В чинній «Загальнодержавній програмі протидії захворюванню на туберкульоз у 2007−2011 роках» компонент АКСМ відсутній як окрема сфера діяльності, хоча серед завдань, визначених Загальнодержавною програмою, є завдання щодо систематичного інформування  населення з питань профілактики туберкульозу і лікування хворих, соціальної  реклами здорового способу життя. Незважаючи на надзвичайну небезпеку, яку становить епідемія туберкульозу для народу України та для національної безпеки нашої держави, цій важливій складовій профілактики туберкульозу приділяється вкрай незначна увага: не проводяться помітні інформаційно-профілактичні заходи на національному, регіональному та місцевому рівнях, в громадських місцях та в засобах масової інформації практично відсутня соціальна реклама відповідного змісту, високі посадові особи держави не звертаються до народу із зверненнями у зв‘язку із проблемою туберкульозу та боротьбою із ним, не проводяться акції благодійного характеру тощо. Майже не надається важлива інформація різним верствам населення стосовно характерної симптоматики та методів лікування туберкульозу з метою стимулювати людей, які мають симптоми захворювання і підозру на туберкульоз пройти обстеження в лікувальних установах, переконувати хворих на туберкульоз дотримуватися всіх рекомендацій в процесі їх лікування та сприяти залученню людей, які вилікувалися від туберкульозу, до пропаганди протитуберкульозної інформації, сприяти подоланню проявів дискримінації і стигматизації хворих на сухоти тощо. В «Загальнодержавній програмі протидії захворюванню на туберкульоз у 2007−2011 роках» видатки на удосконалення системи інформування населення з актуальних питань, пов’язаних із захворюванням на туберкульоз та систематичне видання і розповсюдження серед населення соціальної реклами та інформаційно-просвітницьких матеріалів з актуальних питань, пов’язаних із захворюванням на туберкульоз цільовим способом з Державного бюджету України не передбачені. Таким чином, органи державної влади, обласні державні адміністрації та громадські організації практично не можуть здійснювати визначені їм в «Загальнодержавній програмі протидії захворюванню на туберкульоз на 2007−2011 роки» завдання щодо проведення інформаційно-просвітницької роботи з актуальних питань, пов’язаних із захворюванням на туберкульоз, внаслідок відсутності необхідних для такої діяльності бюджетних та позабюджетних коштів. Це означає, що протягом тривалого часу народ України має обмежену інформацію про туберкульоз, що, в свою чергу, неминуче впливає на погіршення епідемічної ситуації. Через відсутність чіткого усвідомлення рівня поширеності епідемії основний потік фінансування заходів традиційно спрямовується на подолання наслідків епідемії, а не на профілактику і попередження, що, в свою чергу, призводить до зростання темпів поширення епідемії та низької ефективності використання коштів, спрямованих на її подолання. За свідченням експертів, подальше лікування таких хворих має обійтися державі у десятки разів дорожче, а часу знадобиться майже в 4 рази більше.

Консорціум неурядових організацій з питань адвокації, комунікації та соціальної мобілізації у сфері протидії соціально небезпечним хворобам здатний взяти на себе як реалізацію відповідного напрямку в рамках гранту Глобального фонду, так і компонент АКСМ в рамках державної цільової програми протидії захворюванню на туберкульоз у 2012−2016 роках. Для цього нами сформульовані основні концептуальні засади національної стратегії АКСМ.

Зокрема, метою розробки та впровадження Національної стратегії АКСМ повинно стати  сприяння розширенню загального і рівного доступу до профілактики,  діагностики, лікування та догляду в умовах епідемії туберкульозу шляхом забезпечення політичної підтримки, інформації, комунікації і поширення знань,  соціальної мобілізації та зниження дискримінації і стигми.

В сфері адвокації
передбачається сконцентрувати основну увагу на:  зміні ставлення влади і політикуму до проблеми туберкульозу в Україні шляхом підвищення обізнаності державних службовців та політиків щодо проблеми туберкульозу в Україні; посиленні відповідальності державних службовців, посадових осіб різного рівня за розробку та прийняття нормативних актів та управлінських рішень, які спрямовані на вирішення проблеми туберкульозу в Україні; розвитку партнерства між центральними і місцевими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами, організаціями та об'єднаннями громадян, що співпрацюють у сфері виконання програм забезпечення протидії туберкульозу; посиленні впливу організацій громадянського суспільства на діяльність центральних та регіональних органів державної влади, місцевого самоврядування щодо вирішення проблеми туберкульозу в Україні; встановленні суспільного контролю за дотриманням законодавства, його подальшим удосконаленням в частині посилення протидії туберкульозу та профілактичної роботи серед  різних, в першу чергу − уразливих груп населення; захисту прав та інтересів всіх громадян України в умовах епідемії туберкульозу; організації і проведенні публічних заходів, в тому числі із міжнародною участю, для сприяння у виробленні та формуванні ефективної державної та регіональної політики у сфері протидії туберкульозу в Україні тощо.

В сфері комунікації
передбачається сконцентрувати основну увагу, зокрема, на: пропаганді здорового способу життя; підвищенні обізнаності різних верств населення з актуальних питань профілактики та лікування туберкульозу в сучасних умовах; виробленні та поширенні в суспільстві соціальної реклами та іншої інформації стосовно туберкульозу, його симптоматики, виявлення, лікування, профілактики тощо із урахування специфіки різних соціальних груп; формуванні відповідального ставлення громадян до власного здоров’я та здоров’я оточуючих, в першу чергу – серед дітей та молоді; зміна в широкому розумінні ставлення в українському суспільстві до туберкульозу, як до особливо соціально небезпечної інфекційної хвороби; зміні поведінки, тобто дії, які мають на меті спричинити зміни та вплинути на знання, сприйняття та досвід у груп населення, що мають особливу уразливість до туберкульозу; інтегруванні комунікації та соціального супроводу хворих в систему лікувально-профілактичних заходів протитуберкульозних закладів; поширенні в суспільстві інформації щодо виліковного характеру захворювання на туберкульоз та безоплатний характер профілактичних протитуберкульозних заходів та лікування туберкульозу в Україні; створенні сприятливих умов для залучення уразливих до захворювання на туберкульоз груп населення до інформаційного простору з обговорення актуальних проблем, пов’язаних із протидією туберкульозу; збільшенні обсягу  інформаційно-просвітницьких програм і заходів, спрямованих на  підвищення рівня пропаганди серед уразливих груп населення здорового способу життя; здійснення масових інформаційних, мистецьких, спортивних та інших кампаній та заходів, присвячених протидії туберкульозу в Україні тощо.

            Окремо варто зупинитися на питаннях соціальної мобілізації, оскільки вони виконують об’єднуючу роль для всіх інших складових комплексу АКСМ.

Соціальна мобілізація в загальному розумінні включає в себе заплановані дії та процеси для досягнення, впливу та залучення усіх необхідних груп суспільства в усіх секторах, як на національному рівні, так і на рівні окремих громад, з метою створити сприятливе середовище, привести до позитивних змін в поведінці та соціальній сфері. Вона спрямована, в першу чергу, на підтримку та надання повноважень маргіналізованим та уразливим групам через формування свідомості суспільства, а також організація діяльності для заохочення людей використовувати свій потенціал і ресурси. Соціальна мобілізація є спланованим процесом, у якому всі основні сектори суспільства діють разом задля досягнення спільної мети.

Водночас, соціальна мобілізація може принести результати лише в тому випадку якщо є необхідні політичні умови та юридична база. Люди, відповідальні за прийняття основних рішень, повинні мати відповідні переконання і готовність діяти. Якщо ці умови не виконані, то на першому етапі слід використовувати методи пропаганди для того, щоб заручитися їхньою підтримкою. Слід пам'ятати, що для соціальної мобілізації підтримка вищого керівництва є абсолютно необхідною умовою. Це є прямими свідченням того, що соціальна мобілізація невід’ємна від адвокації та комунікації.

Уряд володіє певними можливостями, оволодіють ними і неурядові організації. Дуже часто можливості однієї сторони доповнюють можливості іншої. Уряд може бути дуже ефективним у тому, що стосується виділення ресурсів, тоді як неурядові організації виявляються більш пристосованими для мобілізації людей. При проведенні соціальної мобілізації урядовий і неурядовий сектори працюють разом. Тут ми бачимо пряме посилання на взаємозв’язок адвокації, комунікації та соціальної мобілізації.

Отже, соціальна мобілізація це стимулювання залучення та об`єднання громади навколо визначених проблем із врахуванням інтересів соціально вразливих груп, на принципах спільного планування та участі у прийнятті рішень.

Тому в цьому напрямку ми прагнемо спрямовувати діяльність на: посиленні уваги, впливу та відповідальності громад за вирішення проблем, пов’язаних із протидією захворюванню на туберкульоз на власних територіях; поєднанні зусиль місцевих лідерів та місцевих влад, фтизіатричної служби, спільнот людей, хворих на туберкульоз, місцевих релігійних конфесій, неурядових організацій і т. і. у розв’язанні проблем, пов’язаних із протидією туберкульозу та забезпеченні доступу членів громади, в першу чергу – уразливих груп населення до медичної допомоги взагалі та фтизіатричної допомоги зокрема, отриманні ними кваліфікованих соціальних послуг та підвищенні прихильності хворих на туберкульоз до вилікування та повернення до нормального суспільного життя, протидія проявам дискримінації та стигматизації осіб, постраждалих від туберкульозу; проведенні всередині громад міжсекторального діалогу з актуальних питань боротьби із туберкульозом, протидії та подолання стигматизації та дискримінації хворих на туберкульоз, або осіб, які перехворіли на туберкульоз; сприянні відродженню та розвитку засад благодійництва та інших форм безоплатної допомоги хворим на туберкульоз та членам їх сімей в отриманні ними гарячого харчування на амбулаторному етапі лікування, продуктових та гігієнічних наборів, оплати проїзду до місця отримання лікування тощо з числа родин, які відносяться до соціально вразливих верств населення; проведенні консультування та інших заходів для хворих на туберкульоз, або тих, що одужали та членів їх сімей з питань соціально-психологічної  реабілітації; сприянні залученню спільнот осіб, постраждалих від туберкульозу, до участі в обговоренні на місцевому рівні проблем, пов’язаних із боротьбою з епідемією тощо.

Очевидно, що це далеко не повний перелік напрямів діяльності та активностей у сфері адвокації, комунікації та соціальної мобілізації. Найближчим часом ми звернемося  до різних зацікавлених у подоланні туберкульозу сторін (включаючи державний та неурядовий сектори) із пропозицією щодо публічного обговорення концептуальних засад Національної стратегії АКСМ. Сподіваємося, що таке обговорення отримає жваву підтримку.

Більше інформації про стан виконання державних заходів з протидії захворюванню на туберкульоз можна взяти з брошури, що додається на брифінгу.

Організатори брифінгу

Офіційний сайт Солом'янської районної в місті Києві адміністрації